Більшовицька вбивча машина зламала не одну долю. НКВДисти влаштували в центрі Кременчука машину смерті, яка знищувала всіх незгодних. Зараз на місці вбивств працює бар. Однак мало хто з кременчужан пам’ятає, як від цього бару і до Ревівського кладовища тягнулися криваві сліди.

7 листопада 1917 року в Україні почався страшний експеримент, наслідки якого ми долаємо і досі. У Петербурзі відбулася Велика Жовтнева Соціалістична революція.

Утім, Революція виявилася не Соціалістичною, а Терористичною. Комуністична партія Володимира Леніна проголосила своїми цілями владу терору. Заперечувалися будь-які права людини та громадянина, релігія, національність та індивідуальність людини.

Червоний терор обернувся ріками крові і мільйонами жертв, страшним зламом психіки багатьох поколінь, припиненням громадського та соціального розвитку на величезній території.

В інтерв’ю американському журналісту Стеффенсу Ленін говорив відверто: «Терор служить тому, чому повинен служити … Ми повинні знайти якийсь шлях, як позбутися буржуазії, вищих класів. Вони не дадуть нам зробити ніякі економічні зміни, на які вони не пішли б до революції, тому їх треба вибити звідси. Сам я не бачу, як ми можемо налякати їх так, щоб вони втекли без масових розстрілів… Єдине рішення я бачу в тому, щоб загроза червоного терору сприяла поширенню жаху і змушувала їх тікати. Як би це не робилося, зробити це необхідно…».
Червоний терор відчуло і наше місто. Більше того, Кременчук по-особливому цікавив головних тодішніх носіїв смерті більшовизму – слідчих НКВС. Ні для кого не секрет, що до революції Кременчук був аристократичним і військовим містом. Тому після революції тут легко можна було знайти колишнього купця чи офіцера ворожої комунізму царської армії.

Після «хрущовської відлиги» масові вбивства зупинилися, проте переслідування людей не припинялися. Табори були заповненні «ворогами радянської влади» аж до середини 80-х років. Окрім того, за часів Брежнєва противників комуністів почали ще й оголошувати божевільними та масово запирати до лікарень. Тільки із здобуттям Україною незалежності жахливі переслідування були припинені.

Кондитерську перетворили на смертельну катівню

Сьогодні біля пам’ятника Жертвам сталінських репресій часто збираються урочисті мітинги. Особливо, коли поруч розмістили пам’ятний знак Героям Небесної сотні.

І ті, і ті були знищені всюдисущим терором.

Однак мало хто здогадується, що вбивства за часів комунізму проводились прямо в підвалах будівель, які знаходяться за пам’ятником. Один з найкрасивіших пам’ятників архітектури нашого міста – будинок Сілаєва – приховує в собі криваві таємниці.

Будинок зведений в стилі модернізованої класики на початку ХХ століття (нині вулиця Ігоря Сердюка, 8/54).  За даними історика Лушакової, у будинку Сілаєва була прекрасна кондитерська, де завжди були кава, шоколад, какао, чай, морозиво. Можна було замовити легкий сніданок або вечерю. З 1916 року тут перебувало Друге Кременчуцьке товариство взаємного кредиту. Після 1917 року тут розмістилося управління міської міліції. Тут був добре обладнаний спортивний зал товариства «Динамо», де любили тренуватися підлітки і молодь центральних районів міста. На другому поверсі часто влаштовували танцювальні вечори, які залучали масу народу.

Але було у цієї будівлі і таємне життя. Говорили, що в підвалах цього і сусіднього будинку (зараз вул. Сердюка, 10), де нині знаходиться управління охорони здоров’я, перебували камери попереднього ув’язнення, де велися дізнання і навіть розстріли «ворогів народу».

Вся територія навколо була оточена високим парканом. Кременчужанин Гуриненко, тодішній студент бібліотечного технікуму, згадував: «…ми ночами, ховаючись біля будівлі поліграфабрики, спостерігали, як до цих будівель під’їжджав «чорний воронок», з якого виводили заарештованих, а через деякий час, після розстрілу, їх виносили, загорнутими в брезент, вантажили на підводу… Під час розстрілів ми чули глухі постріли».

Могили знаходили по кривавих слідах

Сестра одного з розстріляних кременчужан, громадянина Ошмарєва, якого арештували у листопаді 1929 року, залишила запис у своєму щоденнику про жахливі розстріли у підвалах НКВС:

«Ти був кинутий на купу тіл. Коли була закінчена кривава процедура, вас погрузили на підводи і повезли на кладовище, де, за чутками, могили були приготовані за кілька днів. Вас везли перед світанком, хтось бачив дві підводи в напрямку кладовища. Був морозний ранок 16 лютого. Від місця розстрілу до місця поховання тягнувся кривавий слід. Кров’ю були залиті і могили. Під ранок ми знайшли ці могили по кривавих слідах. Кажуть, в одній могилі 37 чоловік. Могили провалились, і мені здавалося, що із тріщин чути трупний запах…».

Військові, які там працювали, не приховували розстрілів. Одного разу один з офіцерів, який приїхав до Кременчука, побачив на шинелі НКВДистів краплі крові. На що останні відповіли, що розстрілювали ворогів народу і не встигли витерти кров.

У цих підвалах НКВС були два типи камер – попереднього ув’язнення і допиту. У камерах ув’язнення могло бути до 20-30 людей. Там були типові для комунізму нари і туалет у кутку.

У камері допиту був слідчий, секретар, яка записувала покази звинувачених, і два помічники слідчого, які за необхідності вибивали з підозрюваних щиросердні зізнання.

Часто на особистих справах залишалися краплі крові.

Саме на згадку про невинні жертви сталінських репресій з ініціативи товариства «Меморіал» у дворі колишньої міліції встановили цей пам’ятний знак.

Але після того, як більшовики знищили «вищі класи», коса смерті не зупинилася. Спочатку без суду вбивали ворогів.

Потім вбивали опозицію. Потім вбивали критиків. Потім вбивали невдоволених. А закінчили тим, що вбивати почали за рознарядкою випадкових людей, коли треба було виконати місячний план затримання шпигунів, яких не встигали розстрілювати.

На місці катівні має бути музей, а не бар для розваг

Зараз у будівлі кондитера Сілаєва працює бар. Це вже третій чи четвертий за останні роки розважальний заклад. Попрацювавши кілька років, вони закриваються, намомість відкривається інший. За чутками, всіх власників барів та ресторанів у підвалах колишнього НКД переслідують нещастя.

– Приміщення катівень досі зберігають потужну енергетику болю, страждань і ненависті, – каже кременчуцький екстрасенс Михайло Буркун. – Будь-яка притомна людина розуміє, що в таких місцях випивати та веселитися не можна.

Ті, хто знають трагічну історію цієї будівлі, оминають бар стороною і засуджують відві-дувачів. Кременчужани впевнені – тут слід створити музей, а не розливати спиртні напої. Чи буде колись так зроблено? Це запитання до міської влади…

Тетяна Хвильова, AVтограф