Ще 1764 року для новоутвореної Новоросійської губернії відрізали добрий шмат Гетьманщини — Кременчуцьку та Власівську сотні Миргородського козацького полку (з Кременчука навіть почали «ліпити» столицю тієї губернії).

Причому оформили це у ніжно любимому «русским миром» і досі стилі фальсифікації — нібито «за бажанням населення», пише відомий український історик Дмитро Вирський.

Утім, на подив царських урядників, це «населення» почало активно пручатися — козаки тут активно опиралися запису в пікінери і вимагали повернення українських порядків Гетьманщини. Відтак коли цариця забажала «пограти в демократію» — видала відомий Наказ і оголосила вибори до Законодавчої комісії 1767   р., кременчужани і власівчани вирішили скористатися шансом і спробували перенести свій опір і на нову загальнодержавну політичну ділянку.

Бо ж значна частина козаків Кременчуцької і Власівської сотень, які потрапили до складу Дніпровського пікінерського полку, не змірилася станом на 1767 р. з урядовим самоуправством і затято протестувала далі. Сподіваючись змінити свою долю петиціями на височайше ім’я, ці сотні відмовилися брати участь у спільних губерніальних виборах до Законодавчої комісії 1767 р., що збиралася тоді для прийняття нового зводу російських законів (Нового уложенія).

Козаки-опозиціонери прагнули відправити своїх уповноважених на загальні для Малоросії вибори депутатів у Полтаві. Та нова пікінерська старшина зуміла не допустити вчасного їх від’їзду.

Козацькі опозиціонери, всупереч урядовим заборонам, написали наказ, обрали депутата («від шляхетства і козаків»). Ним став власівський значковий товариш Павло Денисов (Денисенко) — зі старого місцевого роду, колишній власівський сотенний отаман і власник хутора Рокитного (нині Рокитне-Донівка) — та відправили його на комісію до Москви.

Здається, спочатку мало бути два депутати — по одному від екс-сотень — Кременчуцької і Власівської. Так, від «козаків і посполитих» кременчуцькими сотнями, що зібралися в полі, обраний був козак Кременчуцької сотні Терешко Качканіг (із Богомолівки?). Він мав їхати до Малоросійської колегії у Глухові (столиця Гетьманщини), але, ймовірно, після обрання більш впливового і підготовленого для такого завдання Денисенка кременчужанина перекваліфікували у помічники депутата (далі даних про його депутатську активність немає, але Денисенко згадував у листах із Москви, що Качканог «при мені»).

У петиції-депутатському наказі, підписаній багатьма козаками, частиною старшини і навіть п’ятьма селянами, говорилося, що «…мы исключенными от Малороссіи, а причисленними к Новоросійского губернiи быть вовся не желаем и вписыватся в пикинерную службу не хочем».

Денисов — фактично незаконно — без паспорта-подорожньої через слобожанські Суми у серпні прибув до Москви, зареєструвався як депутат (отримав золотий знак) і навіть із жовтня 1767 р. почав виступати у дебатах щодо різних питань, що стосувалися рідного краю.

Тим часом, вже з серпня 1767 р. у Кременчуці і Власівці відбувалися репресії. Як призвідці цього «возмущения» були заарештовані кременчуцькі опозиціонери — козаки Кость Келембет (Келенбет, 1717 р.н.), Максим Некраса (ветеран опозиції з 1764 р.) і Василь Шахрай, а також значковий товариш Іван Волошин і міщанин Василь Бурчан. Під караул потрапив і Якимець, який «їздив» із Денисенком.

У Власівці російські гренадери з наказом («хоча і всмерть убити») власівського ротного пікінерського командира поручника Івана Бабича полювали на Грицька Дорошенка, який переховувався. Солдати російського Єлецького полку ходили по дворах, запідозрених у симпатіях до опозиціонерів, — забирали кури, гуси, сало та ін., розбивали вулики з медом, нещадно били господарів. Так що, як писав зять Денисенка, «єсть чему ужаснуца».

Родину Денисенка забрали з хутора до Власівки, де тримали під караулом (намір зятя вивезти жінку до свого батька на Слобожанщину придушили). Майно депутата описали, право користуватися ним обмежили (не давали продавати навіть «худу» худобу), підданих обклали «незносними» податками, так що ті вже подумували іти врозтіч.

Самого Денисенка у січні 1768 р. виключили з числа депутатів Комісії. Причому мотивом виключення було навіть не незаконне обрання, а депутатські листи додому, які викликали прокозацькі заворушення пікінерів.

Під конвоєм Денисенка вислали до Київського генерал-губернатора, але дорогою — в Батурині 30 січня 1768 р. — він утік. Як згодом з’ясували російські владоможці, — на Запоріжжя.

Воєйков із Києва писав кошовому отаману П.Калнишевському, аби той Денисенка розшукав, заарештував, «забив у колодки или заковав в железа за крепким караулом» і відправив до Кременчука. Але Січ ще рідко кого видавала — Калниш відповів, що Денисенка на Запоріжжі немає. Подальша доля Денисенка невідома.

Повний текст статті Д.Вирського тут.