8 жовтня культовий володар гострого слова зібрав повну залу кременчужан у ПК «Кредмаш». Люди різного віку не стомлювалися сміятися та аплодувати легендарному батькові постмодернізму і андеграунду незалежної України. Однак мало хто здогадувався, що Лесь виступає у практично рідному для себе місті.

Першою п’єсою, яку письменник почав читати кременчужанам, стала «Діана». Початок виступу в буквальному сенсі справив фурор у залі. Ледь не кожна прочитана репліка супроводжувалася вибухами сміху та аплодисментів. Потім Подерв’янський смішив залу п’єсами «Нірвана, або Альзо шпрех Заратустра», «Остановісь, мгновєніє, ти прекрасно», «Васіліса Єгоровна та мужички».
Більше того, люди самі замовляли Лесю бажані п’єси, викрикуючи їх назви прямо з місць. Так, зала почула шедевральні «Гамлет», «Данко» і «Кацапи».
Зала ще довго аплодувала Лесю, який закінчив свій виступ словами «Я люблю Кременчук».

Про рідне місто і не тільки

Коли в одному зі своїх інтерв’ю Подерв’янський розказав про бобрів на Полтавщині, де в нього «є хата на Пслі», всі почали губитися в здогадах, де ж саме у художника й письменника «заміський маєток». Журналісти «АVтографа» довідалися про це, провівши невелике розслідування, але на прохання самого Леся вирішили зберегти таємницю.

– Я дуже люблю тишу, а в село приїжджаю, щоб усамітнитися, – пояснив Лесь.

Але кілька таємниць про своє життя і творчість митець все ж розповів у інтерв’ю для «AVтографа». Найперше з’ясувалося, що Кременчук є практично другою батьківщиною для Леся.

Мій дід виловив  усю рибу в Дніпрі

– Мій дід любив вудити рибу на Дніпрі. Коли він виловив у Дніпрі всю рибу, то йому порадили чудове місце. В нього був друг, Микола Вінграновський, і дід йому поскаржився, що немає в Дніпрі риби. Вінграновський покликав діда в село до свого літературного учня. І дід у тому селі розвернувся. Вони з бабою ніколи не мали там ніякої власності, але на літо винаймали там хату. І я якось приріс до цих місць з дитинства і так уже вийшло, що 10 років тому я придбав там хатинку, – говорить Подерв’янський.

У Кременчуці я як удома

Тож не дивно, що й Кременчук для Подерв’янського – фактично рідне місто. Бо ж дід саме тут виловив «усю рибу».

– Я не сприймаю Кременчук, ніби я кудись приїхав, я все одно, що у себе вдома. Я ще з трусів тут, з дідом рибалили на Дніпрі.

Тим не менш, письменника в Кременчуці на вулицях упізнають не часто. Хоча цим Лесь не дуже переймається.

– Чому раптом вам прийшло у голову писати п’єси, якщо ваші дід і батько художники, і ви теж є талановитим митцем?

– Як сказав відомий французький  художник Марсель Дюшан, все, що робить художник, називається мистецтвом. Якщо тобі Бог дав якийсь талант, то не треба його закопувати.

– А що у вас краще виходить – писати, чи малювати?

– Інколи те, інколи інше. Я не кайфую, коли пишу. Я пишу з інших міркувань. У мене є якісь думки, які я забуду, якщо не запишу. А коли я записав, я їх позбуваюся. І мені здається, що вони мають деяку цінність.

– Кажуть, що якби Лесь писав на Заході, то став би мільйонером. Тобто в Україні у вас багато копій аудіо, але ніхто вам за них не платить.

– Що ж поробиш, це пірати. З Інтернетом боротися неможливо. Я, навпаки, все сам викладаю на Ютуб. Врешті-решт, це працює і на нас, як реклама.

Матюки – це теж творчість

– Багатьох людей шокують матюки у ваших п’єсах…

– Я просто не розрізняю мову на погану і хорошу. Нормативну і ненормативну. Життя не є нормативна категорія. Матюки – це теж творчіть, просто є люди, в яких гарна мова, а є ті, у яких погана. Що дійсно погано, якщо людина не вміє матюкатися, а матюкається.

– Звідки беруться персонажі ваших п’єс і чи є в них ви сам, щось автобіографічне?

– Всі персонажі з життя, але мене самого там немає. Просто в мене хороші очі і вуха, я вмію дивитися і слухати.

– Як у вас складалися стосунки із «власть імущими»? Вас замовляють на корпоративи?

– Нема стосунків з цими людьми. Так склалося, що я поза цим усім. Була колись пропозиція вступити в якусь партію, але я сказав їм, що на мене грошей не вистачить. А корпоративи… Я цього не люблю. Бо вони там більше бухають, ніж слухають.

Росії буде кирдик

– Колись ви дуже влучно, у двох словах, сформулювали національну ідею українців – «відчепіться» (в оригіналі – нецензурно). А як би ви у кількох словах охарактеризували самих українців?

– У кожного є свої переваги, є свої вади. У нас люди дуже заздрісні, всі ненавидять сусіда, якщо він розбагатіє, і мені здається, що з цим нічого не поробиш. Але останнім часом я бачу, що це люди, які люблять свободу. От, наприклад, «русскиє» всі люблять «начальство». А де ви бачили українця, який любить «начальство»? Вони сьгогодні його обирають, а завтра кидають у нього лайном. Два роки тому на Майдані народ показав, що ми не є бидло.

– Згадуючи вашу п’єсу «Кацапи», хочемо запитати – чи вийде нам, зрештою, зробити з ними те, що герої вашого твору?

– Росії й так буде кирдик, десь через півтора року. Все йде до того. Я навіть не можу це пояснити. В Союзі ми думали, що тут і здохнем, а воно за три дні все скінчилось.

Тетяна Хвильова, Володимир Ейсмонт