Журналісти полтавського видання “Останній Бастіон” звинувачують високопосадовців Полтавської ОДА в отриманні ними фейкової інвалідності – заради пільг та грошових доплат.

Валерій Головко, голова Полтавської ОДА – має довідку інваліда ІІ групи через порушення ЦНС. Надбав її собі після ДТП у 1992 році. Фейкові документи Головкові зробила лікар-гастроентеролог 4 міської лікарні. За законом вона не могла ставити діагноз замість невролога. Однак нюанси утрусив головлікар 4 міської лікарні Леонід Кураєдов.

Довідка Головкові дісталася в обмін на домовленість не чіпати «лікарняні каси» та утримання Кураєдова на посаді.

«Лікарняні каси» тоді добре живили і самого Кураєдова, і людей вище за рангом (Віктора Лисака). Джерелом прибутку «кас» були нібито добровільні внески пацієнтів та щомісячні обов’язкові (так звані членські) платежі.

Місцеві ЗМІ вже робили розслідування, яке довело, що з кожних 5 грн, відданих пацієнтом у «благодійну касу», на ліки та утримання самого хворого в лікарні залишалося в кращому випадку 1-2 грн.

Також без «благодійності» в кишеню Кураєдова-Лисака, хворим відмовляли в наданні медичних послуг.

– Без фіксованого благодійного внеску пацієнтам відмовляють у потрібній процедурі за направленням лікаря. Так співпало, що якраз на минулому тижні я здавала кров на цукор у 1-ій міській лікарні. Так от, безкоштовного талончика мені не дісталося, довелося платити 5 грн. за аналіз. Коли я хотіла відмовитися, мене ввічливо «послала» санітарка лікарні, яка виконує роботу менеджера «благодійного фонду» на момент відпустки. Мені сказали: приходьте у п’ятницю, понеділок чи в середу раніше – можливо, вам дістанеться талончик. Ладно, думаю, отримаю папірець «на пам’ять» про свій благодійний внесок невідомо кому. Але найцікавіше, що видана мені жовта квитанція №053208 – без дати і без моїх ПІП – мені не залишилася: медсестра без цього папірця не взяла б у мене кров, – написала публіцистка Анна Довгошей на одному з інтернет-видань у 2013 році.

До речі, згідно з приписаним діагнозом, Валерій Головко потребує сторонньої допомоги, зокрема, під час пересування.

Відповідно до Інструкції про встановлення груп інвалідності, затвердженої наказом Міністерства охорони здоров’я України від 07.04.2004 року і зареєстрованої у Міністерстві юстиції України, підставою для встановлення ІІ групи інвалідності є стійкі, вираженої важкості функціональні порушення в організмі, зумовлені захворюванням, травмою або вродженим дефектом, що призводять до значного обмеження життєдіяльності людини (при збереженій здатності до самообслуговування) та не викликають потреби в постійному сторонньому нагляді, догляді чи допомозі.

За «інвалідність» посадовець отримує щомісяця додаткові 7 тис. грн. до свого і без того солідного статку. Та копійка гривню береже, а гроші, як-то кажуть, не пахнуть.

 

До фейкових інвалідів “Останній Бастіон” відносить і Віктора Лисака – фейкового ліквідатора аварії на  ЧАЕС 1986 року. За 6 років зробив собі довідку інваліда. Запалення вуха після перенесеного ОРВІ в 1992 році Лисак пов’язав із наслідками аварії. Лікував Лисака його однокурсник-ЛОР Подовжний. Через експертну раду при «Управлінні охорони здоров’я» Лисакові був приписаний діагноз – туговухість. Його поставив лікар Пелипейко за посаду головлікаря стоматполіклініки. Невдовзі після цього Лисак прибрав Пелипейка з посади та дав зайти в крісло Петру Скрипнику.

Скрипник на робочому місці прижився й напрочуд добре підгодовував свого покровителя.

Також Лисак віддав Скрпнику 16 соток землі в історичному центрі Полтави за адресою вул. Короленка, 26, що належала тубдиспансеру. Скрипник побудував на них розкішний маєток. Вартість комунальної землі Полтавського протитуберкульозного диспансеру обійшлася Петрові Скрипнику аж у 4 тис. грн.

Детальніше про це в наступному репортажі.

Наперед зазначимо, що це далеко не повний список фейкових інвалідів з-поміж полтавських посадовців, – стверджують у “Останньому Бастіоні” і обіцяють другу частину журналістського розслідування з цієї теми.

Та навіть неповний список представників медичної мафії дає вичерпну відповідь на питання, чому хворі на діабет купують інсулін за свої гроші, чому безкоштовна медицина не така вже «безкоштовна», а державні кошти, спрямовані на покращення медичного обслуговування, не доходять до лікарень і пацієнтів.